Про нас
В перший день війни ми всі, можливо за виключенням невеликої частини військових професіоналів та експертів не могли повірити, що це сталося. Всі знали і боляче переживали війну на Донбасі, проте, відверто кажучи, це все було десь там далеко. Ми не змирилися, що Росія у 2014 році анексувала Крим, проте якось, знову ж таки відверто, до цього звикли. Кожного дня протягом останніх кількох місяців ми щоденно чули про те, що військові навчання біля кордонів нашої країни це підготовка російського диктатора до вторгнення в Україну, проте в це не вірив ніхто з нас і з нашого оточення. В кожного були свої плани на майбутнє, країна жила і розвивалася, всі вірили в те, що «завтра буде» і воно буде кращім за «сьогодні».
Все обірвалося о 5 ранку 24 лютого 2022 року. Кожен з нас, наша громада, наша область, наша країна стали іншими та за вкрай короткий час повністю переосмислили цілі та горизонти свого існування. Перший день війни був для мене особисто не таким страшним і здавалося, що все це кадри з якогось старого фільму. Дикі затори з 6 ранку, безкінченні черги до банкоматів та метрові черги на касах в супермаркетах, незрозуміла метушня на вранішніх вулицях. Не вірилося, що це все насправді та здавалося, що наступної миті цей жах закінчиться. Зараз, після 3 тижнів героїчної боротьби Збройних сил України та нашого народу проти окупанта ці думки вбачаються абсолютно наївними, проте в перший день здавалося саме так.
Після залагодження дрібних робочих та побутових питань, повертаючись до своєї дружини та доньки я дізнався, що наш головний бухгалтер вранці приїхала на роботу, підготувала потрібні звіти, зробила все, що було потрібно і зараз не розуміє, як їй дістатися додому в м. Бородянка. Моя родина була в Ірпіні, тому я просто заїхав в офіс приблизно о 19.30, забрав її та завіз з Києва до Бородянки через Мощун, Гостомель, Ірпінь, Бучу, Клавдієво. Тоді ми їхали просто по звичній Варшавській трасі, через звичні затишні містечка мирної України і не розуміли, що у найближчі дні й тижні назви цих міст і селищ стануть синонімами відваги Збройних сил України та українського народу. Не розуміли, що вони стануть синонімами трагедії мирного народу України, трагедії, яку в наш дім приніс колишній «братський народ», а насправді жорстокий окупант, який прийшов на територію України і намагається ії захопити і зруйнувати, зрівняти з землею наші неймовірно гарні міста.
На третій день війни я з дружиною та дочкою був змушений тимчасово переїхати на Західну Україну. Це було непросте рішення залишити свій дім, але я ніколи в житті не бачив такого страху на обличчі людини. Справжній звірячий жах в очах і абсолютна неможливість заснути. Я не знав що так може бути, окрім як в кіно. Але я це бачив в очах власної дружини. Я не міг дозволити, щоб наша 3-річна дитина зрозуміла, що насправді відбувається і травмувала свій рожевий дитячий світогляд жахами війни. Декілька днів у гостинному Прикарпатті ми не розуміли що далі робити і як жити. Я звик до 12-14 годинного робочого дня мінімум 6 днів на тиждень, а потрапив в абсолютний вакуум. Крім прослуховування та читання щосекундних новин з усіх можливих джерел кілька днів ми просто нічого не робили. Це пригнічувало, було чітко зрозуміло, що потрібно діяти і допомагати нашій Батьківщині, проте я не маю жодного стосунку до Збройних сил, ніколи не служив в армії, ніколи навіть не проходив військової кафедри чи подібної підготовки. Народна жага до зупинки окупанта була і є такою, що людині без досвіду служби не знайшлося місця навіть в територіальній обороні. Кожен українець хотів і буде зі зброєю в руках захищати свій дім.
Після кількох телефонних розмов з друзями та знайомими, після приходу розуміння того, що звичні ланцюги та методи постачання були зруйновані війною, стало зрозуміло як ми, як наша сім’я, може бути корисною. Оскільки агресор вперше прийшов у наш дім, в нашу Україну, ще 2014 року в кожному містечку України, в кожному місті, в кожному селі буквально протягом кількох днів громадяни згуртувалися самі і почали посильно збирати все, що можливо буде потрібно для Збройних сил України, для перемоги. Кожен ніс з дому чи купував абсолютно різні продукти харчування, побутові товари, ліки, тощо. В процес активно включилися більш «професійні» організації, як то Червоний хрест чи Перший добровольчий медичний батальйон, а ми зі свого боку за рахунок збору інформації про потреби в окремих підрозділах Збройних сил, медичних закладах та Територіальних громадах, де мали друзів, колег та знайомих змогли актуалізувати потребу та забезпечити логістику. Так ми провели останні 2 тижні, ми знову стали потрібні і корисні, ми перетворили всі наявні в нашої сім’ї транспортні засоби на вантажівки)). Без зайвої скромності можу сказати, що ми разом із західноукраїнськими волонтерськими організаціями забезпечили ліками та товарами першої побутової необхідності близько 15 сіл та містечок у Житомирській області України, зокрема Овруч, Коростень, Олевськ, Клесов, Іршанськ, Лугіни, Малин, Горщик, Омелянівка…. Кожна із громад цих населених пунктів зіткнулась з тим, що доставка медичних препаратів та побутових товарів просто припинилась, ми всі разом з головами цих громад та лікарями місцевих закладів охорони здоров’я змогли запобігти гуманітарній катастрофі. Кожного дня в цій війні гинуть люди, діти.
Наша особиста страшна новина прийшла 6 березня 2022 року, ми дізналися, що загнув наш друг і колега Любомир Коронський, загинув, будучи з перших днів війни на лавах Збройних сил України та захищаючи всіх нас від ворога, що підступно напав на нашу країну.
Останнім часом, розширивши географію нашої діяльності, ми все частіше і частіше стикаємось з проблемою нестачі ліків та промислових товарів. Все частіше ми розуміємо, що наш ентузіазм та час на благо Батьківщини він безмежний, а от водій вантажівки, яка везе наш вантаж з Італії має чимось хоча б заправити своє авто. Що наші друзі і партнери в Індії готові зробити значну знижку на бронежилети, котрі вкрай потрібні для Територіальної оборони біля передової, проте авіа доставка коштує грошей, що лікарські засоби у волонтерських центрах закінчуються, а для їх придбання потрібні гроші, в решті ми певні, що скоро наш народ виграє цю кляту війну і потрібно буде відбудовувати те, що зруйнували окупанти, а на це також потрібні гроші. Наше натхнення та бажання допомогти нескінченні, а от ресурси, нажаль, сильно обмежені.
Саме для цього ми і вирішили створити «Благодійний фонд Лео імені Любомира Коронського». Просимо кожного з вас із розумінням поставитися до горя, яке країна-терорист Росія принесла нам та до горя кожної окремої сім’ї, котра втратила когось із рідних та близьких та посильно допомогти нам.